Управління майном дитини
Припустимо, у вас є діти, яким у певний спосіб дісталося у власність майно. Наприклад, за договором дарування від діда чи баби або ж за заповітом. І ось дитина стає власником цілого статку, що навіть перевищує ваш! Звичайно, я зараз упадаю в крайнощі, та це задля яскравості сюжету. Отже, продовжу… А що коли дитині 3 роки, 7 чи 8 — хто буде власником набутого майна: дитина чи все ж батьки? Хто розпоряджатиметься всім?
Що каже законодавство?
Батьки управляють майном, належним малолітній дитині, без спеціального на те повноваження. Батьки зобов'язані дбати про збереження та використання майна дитини в її інтересах (частина перша ст. 177 Сімейного кодексу України).
Отже, управління майном своїх дітей здійснюють батьки, однак права власності в батьків на майно їхніх дітей не виникає. «Якщо малолітня дитина може самостійно визначити свої потреби та інтереси [законодавець має на увазі саме малолітніх дітей — авт.], батьки здійснюють управління її майном, ураховуючи такі потреби та інтереси», — каже нам Сімейний кодекс.
Зверніть увагу! Малолітні діти — це діти до 14 років. Неповнолітні діти — діти віком від 14 до 18 років.
Та чи значить це, що коли в емоційно нестабільному, імпульсивному підлітковому віці ваш син чи донька захочуть продати або подарувати майно, яке їм належить, то юридично вони зможуть це зробити чи ж зобов'язати до цього вас? Адже власником майна є, нагадаємо, саме дитина.
Як це працює на практиці?
Управління майном дитини здійснюється батьками за прямою вказівкою закону й без спеціально передбачених на те повноважень, як я говорила раніше. Достатньо доказу того, що вони є батьками дитини. Тобто ніяких додаткових доручень та довіреностей не потрібно.
Проте батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування здійснювати такі правочини щодо її майнових прав:
- укладати договори, які повинні бути нотаріально посвідченні та (або) внесені до державної реєстрації, зокрема й договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
- видавати письмові зобов'язання від імені дитини;
- відмовлятися від майнових прав дитини.
Орган опіки й піклування виконує, так би мовити, наглядову функцію.
Тепер щодо правочинів, які батьки взагалі не мають права здійснювати з майном дитини. Ідеться про:
- дарування від імені дитини;
- зобов'язання від імені дитини порукою.
Також зауважу, що на здійснення правочинів щодо майна дитини потрібна згода обох батьків – згоди лише тата або мами не достатньо. Проте якщо один із батьків проживає окремо від дитини протягом не менш як шести місяців, не бере участі у вихованні та утриманні дитини або якщо місце його проживання не відоме, такі правочини можуть бути здійснені без його згоди.
Наприклад, 25 березня 2020 року в справі № 303/3121/18 Верховний Суд у складі колегії суддів Другої судової палати постановив залишити без задоволення позов матері малолітньої дитини, яка просила усунути їй та її малолітній дитині перешкоди в здійсненні права користування та розпорядження власністю через визнання відповідача (батька малолітньої дитини) таким, що втратив право на користування житловим будинком, та надати їй дозвіл на продаж домоволодіння й земельної ділянки від імені власника, малолітньої дочки, без згоди батька.
Судом першої інстанції позов було задоволено, рішення мотивоване тим, що відповідач не проживає в зазначеному будинку з 2015 року, а отже, наявні підстави для визнання його таким, що втратив право на користування житловим будинком; і його згоди не реалізацію цього правочину не потрібно.
Відповідач (батько дитини) звернувся з апеляційною скаргою, мотивувавши її тим, що не проживає в спірному будинку тимчасово й із поважних причин — оскільки не бажає спричиняти моральні страждання дитині через постійні сварки з позивачкою. До того ж у будинку містяться його речі, а він сам не має іншого житла.
Апеляційний суд задовольнив скаргу відповідача, обґрунтувавши рішення тим, що відповідно до ст. 9, 156, 157 ЖК УРСР сам факт припинення сімейних відносин із позивачкою не позбавляє відповідача права користуватися житлом. Ба більше, якщо співвласницею житла є його малолітня донька, яку він зобов'язаний утримувати, як і зобов'язаний брати участь у її вихованні. Окрім іншого, у матеріалах справи відсутні належні та допустимі докази того, що малолітня дитина після продажу належної їй частини домоволодіння буде забезпечена іншим житлом, рівноцінним тому, що наразі їй належить за правом власності.
Позивачка (мати дитини) подала касаційну скаргу, проте Верховний Суд підтримав рішення, ухвалене судом апеляційної інстанції.
Отже, батьки вирішують питання про управління майном дитини спільно, якщо інше не передбачено договором між ними або якщо на те немає відповідного рішення суду. Спори, які виникають між батьками щодо управління майном дитини, можуть вирішуватися органом опіки та піклування чи судом. Та треба зауважити, що все ж рішення суду є вагомішим, аніж рішення органу опіки та піклування.
Після припинення повноважень із управління майном дитини батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього (якщо такі є).
Неналежне виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини є підставою для покладення на них обов'язку відшкодувати завдану їй через це матеріальну шкоду із зобов'язанням повернути доходи, одержані від управління її майном.
З 14 років і до повноліття (18 років) неповнолітні особи управляють своїм майном самостійно, а батьки лише надають згоду на здійснення вищезгаданих цивільно-правових правочинів у випадках, що передбачені законом, за наявності знову ж таки дозволу органу опіки та піклування.
Роль органів опіки й піклування
Органу опіки та піклування дійсно відведена дуже важлива роль у здійсненні управління майном дитини — без спеціального дозволу батьки надавати згоду на здійснення дитиною правочинів юридично не можуть.
Орган опіки та піклування видає дозвіл на здіснення батьками правочинів із майном дітей тільки в разі гарантії того, що буде збережене право дитини на житло.
Батькам потрібен дозвіл органів опіки та піклування як у ситуації, коли дитина є власником або співвласником нерухомого майна, так і в ситуації, коли дитина просто зареєстрована в житловому приміщенні.
Частина 5 ст. 177 СК України визначає підстави, на основі яких органи опіки та піклування можуть відмовити в наданні дозволу на здійснення правочинів щодо нерухомого майна дитини й одночасно звернутися до нотаріуса щодо накладення заборони на відчуження такого майна (арешту), якщо ними встановлено таке:
- мати та/або батько дитини, які (яка, який) звернулися по дозвіл, позбавлені судом батьківських прав;
- судом, органом опіки та піклування або прокурором постановлено (ухвалено) рішення про відібрання дитини від батьків (або того з них, який звернувся по дозвіл) без позбавлення їх батьківських прав;
- до суду подано позов про позбавлення батьків дитини (або того з них, який звернувся по дозвіл) батьківських прав особами, зазначеними в статті 165 Сімейного кодексу;
- особа, яка звернулася по дозвіл, повідомила про себе неправдиві відомості, що мають суттєве значення для вирішення питання про надання дозволу чи відмову в його наданні;
- між батьками дитини немає згоди щодо здійснення правочину стосовно нерухомого майна дитини;
- між батьками дитини або між одним із них та третіми особами існує судовий спір з приводу нерухомого майна, по дозвіл на здійснення правочину щодо якого звернулися батьки дитини (або один із них);
- здійснення правочину призведе до звуження обсягу наявних майнових прав дитини та/або порушення охоронюваних законом інтересів дитини.
Перелік підстав є вичерпним.
До речі, дозвіл органу опіки та піклування потрібен не тільки тоді, коли майно, яке на праві власності належить дитині, мають намір відчужити (продати), а навіть тоді, коли таке майно хочуть дитині подарувати.
Ужгородський міський суд Закарпатської області 30 квітня 2021 розглянув справу № 308/1051/21, у якій позивачка звернулася до виконавчого комітету Ужгородської міської ради в особі Органу опіки та піклування про визнання незаконним та скасування рішення, яким надано дозвіл на дарування житлового будинку на користь малолітньої онуки.
Обґрунтувала вона свій позов тим, що таке рішення порушує її право власності та право на житло, оскільки цей будинок є її єдиним житлом. Окрім того, нею був здійснений ремонт указаного будинку на суму приблизно 600 тисяч гривень.
Суд відмовив у задоволенні позову, мотивувавши рішення тим, що особа, яка подарувала спірне майно (дід малолітньої онуки), є його власником. Комісією з питань захисту прав дитини на підставі заяви батьків дитини розглянуто питання по надання дозволу на здійснення вказаного правочину з дотриманням усіх вимог законодавства. Адже відповідно до законодавства орган опіки та піклування може відмовити в наданні дозволу на здійснення правочинів лише у випадках, зазначених ч. 5 ст. 177 СК України. Згідно зі ст. 12 ЗУ «Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей» держава охороняє й захищає права та інтереси дітей під час здійснення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме обмеження або зменшення прав та інтересів дітей під час здійснення правочинів щодо житлових приміщень. Тому рішення органу опіки та піклування є законним.
Отже, аналіз законодавства та судової практики дає змогу стверджувати, що хоч права власності на майно своїх дітей у батьків не виникає, проте вони мають право (ба навіть обов'язок) на раціональне користування та розпорядження таким майном до досягнення дитиною повноліття. Однак після того, як дитині виповнюється 14 років, обсяг прав батьків розпоряджатися майном своєї дитини суттєво звужується