Спеціальне досудове розслідування: мета та судова перспектива 

Питання впровадження на законодавчому рівні інститутів спеціального досудового розслідування та спеціального судового провадження в Україні назрівало вже тривалий час. Доречно зауважити, що практика застосування зазначених способів судочинства широко використовується в зарубіжжі.

До того ж перебування України з 2014 року в особливих умовах, що викликані наявністю тимчасово окупованих територій, а також районів проведення антитерористичної операції, яка зараз називається «операція об'єднаних сил», підштовхнуло до ухвалення необхідних рішень, що дали би змогу реалізувати принципи невідворотності покарання.

Рішення про ухвалення закону, який міг би регулювати досудове розслідування та подальший судовий розгляд, мало надважливий для України характер. Усе через те, що завжди були та й наразі трапляються численні ситуації, коли є конкретні потерпілі, що домагаються справедливості й притягнення винних до відповідальності за скоєні злочини, однак через переховування підозрюваних чи обвинувачуваних від органів слідства й суду унеможливлюється винесення справедливих судових рішень.

Першим кроком задля подолання обговорюваних нами проблем стало ухвалення Закону України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінального процесуального кодексів України щодо невідворотності покарання за окремі злочини проти основ національної безпеки, громадської безпеки та корупційні злочини» від 7 жовтня 2014 року № 1689-VII, який частково врегульовував питання здійснення спеціального досудового розслідування та судового розгляду за процедурою in absentia – у так званій заочній формі.

Для законодавця метою набуття чинності вищевказаного закону було збереження доказів у кримінальних провадженнях, офіційний осуд державою осіб, що скоїли злочини, у межах судових процедур та використання таких рішень надалі в міжнародних судах.

Однак ефективність самої процедури та виконання поставлених нею завдань є спірними, адже такі провадження здійснюються за відсутності особи, яка є безпосереднім винуватцем злочину, – фактор, що вже сам собою свідчить про низьку ймовірність реального покарання для правопорушників, щодо котрих застосовано спеціальне досудове розслідування чи спеціальне судове провадження.

Це наштовхує на висновок, що процедура in absentia ставить по один бік інтереси держави та ефективне здійснення досудового провадження, а по інший залишає права та свободи людини, які гарантовані Конституцією України, Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод та інших міжнародних документів.

Окрім зазначеного, з метою якісного реформування законодавства в зазначеному напрямі ухвалено Закон «Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо вдосконалення окремих положень у зв'язку із здійсненням спеціального досудового розслідування» № 1422-ІХ, який Верховна Рада ухвалила 27 квітня 2021 року.

Згідно з ним спеціальне досудове розслідування здійснюється на підставі ухвали слідчого судді стосовно одного або декількох підозрюваних, які:

1. вчинили один або декілька злочинів, передбачених ч. 2 ст. 297-1 КПК України, та які переховуються від органів слідства й суду на тимчасово окупованій території України, на території держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, з метою уникнення кримінальної відповідальності;
2. та/або оголошені в міжнародний розшук.

Законом № 1422-ІХ зроблено акцент на двох основних підставах для проведення спеціального досудового та судового провадження. Підстава перша – це оголошення підозрюваного в міжнародний розшук. Підстава друга – безпідставне ухилення підозрюваного від явки на виклик слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду (за умови належного повідомлення підозрюваного про такий виклик) та перебування на території держави-агресора або на тимчасово окупованих територіях України.

Тож якщо раніше для здійснення спеціального судового провадження органам слідства обов'язково потрібно було довести слідчому судді факт оголошення особи в міжнародний розшук, то зараз доказом вважається спеціальна картка, виставлена Інтерполом стосовно особи. Окрім того, вищевказаний орган досліджує такі звернення на предмет ознак політичного переслідування та в разі встановлення фактів переслідування через політичні причини картку з оголошенням у розшук не видає.

Проте після внесення вищевказаних змін достатніми для здійснення спеціального провадження щодо особи, яка перебуває в Російській Федерації або тимчасово окупованих територіях, є лише постанови про оголошення особи в розшук, що надасть підстави для ініціювання спеціального досудового розслідування слідчим суддею.

Наприклад, підставою для винесення слідчим суддею ухвали про здійснення спеціального досудового розслідування є докази перебування особи в міжнародному розшуку або відомості, що особа перебуває, скажімо, у Російській Федерації або на тимчасово окупованих територіях. Якщо з міжнародним розшуком процедура зрозуміла, то щодо того, як же в такій ситуації слідчий суддя повинен оцінювати «докази перебування» та які це саме мають бути докази, законодавством нічого конкретно не встановлено.

Поміж тим повістка про виклик особи, стосовно якої існують достатні підстави вважати, що вона виїхала на тимчасово окуповані території України, територію держави, визнаної Верховною Радою України державою-агресором, у разі обґрунтованої неможливості безпосереднього вручення підозрюваній особі повістки, така повістка публікується в засобах масової інформації загальнодержавної сфери розповсюдження та на офіційному веб-сайті Офісу Генерального прокурора.

Підсумувавши все вказане попередньо, висловимо думку, що коли навіть особа з об'єктивних на те обставин не стежить за новинами, а тим паче за новинами на сайті Офісу Генерального прокурора, то все ж ця особа, яка, можливо, і гадки не має про виклик, усе ж буде розглядатися в суді як така, що в належний спосіб повідомлена про підозру й інші необхідні матеріали щодо притягнення до відповідальності перед судом. Можливо, дещо парадоксально, але, фактично не ухиляючись від суду, особа ця розглядатиметься як така, що «ухиляється» від органів слідства чи суду.

Єдиним, хто може якось впливати на процесуальні аспекти від імені сторони відповідача, щодо якого здійснюється спеціальне провадження, є правозахисник.

Для прикладу розгляньмо ситуацію: особі не відомо, що стосовно неї ініціюється питання про проведення спеціального досудового розслідування, слідчий суддя, розглядаючи клопотання про здійснення спеціального досудового розслідування, залучає захисника, оскільки його участь у спеціальному досудовому розслідуванні є обов'язковою, але це буде не персональний захисник особи, щодо якої розглядається клопотання, а захисник, наданий Регіональним центром з надання безоплатної вторинної правової допомоги. Адже суддя може й не знати про будь-які попередньо укладені договори відповідача з іншими захисниками.

Тут постає питання: а чи це не є порушенням права на захист особи? І питання це, мусимо визнати, риторичне.

Прогалини, які існують у вітчизняному законодавстві, не дають змогу судам виробити сталу практику ухвалення обґрунтованих і виважених законних рішень, оскільки занадто розмиті права та обов'язки як органів досудового розслідування під час проведення спеціального досудового розслідування, так і суду під час розгляду клопотань та здійснення спеціального судового провадження.

Отже, виняткової уваги потребує принцип справедливості судової влади, що втілений у національному законодавстві з огляду на ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ. Принцип цей означає, що судова влада покликана забезпечувати кожному право на судовий захист, відновлюючи належний правовий стан особи, а також баланс суспільних інтересів, порушений у результаті злочинних посягань. Як і покликана також сприяти досягненню соціальної справедливості через забезпечення дійсної реалізації ідеї верховенства права.