GRACERS FB pixel some alt

Практика оскарження наказів військовослужбовцями в судовому порядку

Практика оскарження наказів військовослужбовцями в судовому порядку

Після початку повномасштабного військового вторгнення Росії на територію України загострилось питання можливості судового захисту прав українців під час проведення призову на військову службу, її проходження та/чи звільнення з неї.

На територіальні центри комплектування та соціальної підтримки (далі – ТЦК) покладено відповідальну місію з добору до лав оборони військовозобов'язаних громадян з дотриманням положень законодавства.

Проте, громадяни не завжди погоджуючись з діями та рішеннями посадових осіб ТЦК, військово-лікарських комісій (далі – ВЛК), Міноборони та Військових частин звертаються до суду з позовами.

Завершення чи звільнення мобілізованих громадян з військової служби

Загалом серед численного різноманіття спірних ситуацій, особливо гостро виділяється питання щодо завершення чи звільнення мобілізованих громадян з військової служби.

Спершу зауважу, що правове підґрунтя мобілізації громадян базується на змісті статті 106 Конституції України, Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» №3543-XII (далі- Закон №3543-XII).

Звісно, що за змістом наведеного Закону на громадян покладено додаткові обов'язки у зв'язку із мобілізацією. Проте, порядок реалізації таких обов'язків під час мобілізації громадян до лав Збройних сил має чітку регламентацію. Й Закон, поряд з цим встановлює обмеження для окремих категорій громадян щодо можливості призову.

Так, громадяни з початком мобілізації та введенням в країні воєнного стану повинні (зобов'язані) з'явитись за викликом до територіального центру комплектування та соціальної підтримки з метою вирішення питань щодо можливості їх призову на військову службу під час мобілізації.

При цьому, громадяни мають право і самостійно звернутись до територіального центру комплектування та соціальної підтримки з метою вирішення питання їх призову на військову службу під час мобілізації.

Розглядаючи питання призову громадяни на військову службу в порядку обов'язкової мобілізації слід відмітити те, що статтею 23 Закону №3543-XII встановлена відстрочка від призову на військову службу під час мобілізації.

Тобто, у разі наявності у особи передбаченої законодавством підстави для відстрочки від призову на військову службу, її обов'язковий призов є неможливий.

Однак, є і виключення, у випадку коли особа маючи підстави для відстрочки від призову на військову службу може бути призвана за власним бажанням.

У такому випадку мобілізована для служби в армії особа стає діючим військовослужбовцем і на неї поширюють свою дію зокрема, положення Закону України «Про військову службу і військовий обов`язок» та Закону України «Про Дисциплінарний статут Збройних Сил України».

Відтак, проходження військовослужбовцем служби врегульовано вказаними нормативно-правовими актами, отже дії та рішення командирів військовослужбовця повинні відповідати вимогам цих та інших законів.

Проте, на практиці, доволі часто спостерігається обґрунтоване непогодждення військовослужбовців з рішеннями командирів військових частин, які можуть бути оскаржені військовослужбовцями в порядку, передбаченому законами, статутами Збройних Сил України та іншими нормативно-правовими актами. Вказане право передбачено статтею 19 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей».

Зокрема, право оскаржувати накази начальника поширюється на наступні накази: призначення на посаду; переміщення по службі; звільнення з посади; присвоєння та позбавлення військового звання; звільнення з військової служби; накладення дисциплінарного стягнення; укладення та припинення (розірвання) контракту, продовження його строку; пониження у військовому званні; поновлення у військовому званні; залишення на військовій службі понад граничний вік перебування на військовій службі.

На даний час одним із найпоширеніших предметів судового оскарження є непогодження військовослужбовця з призовом на військову службу та як наслідок звернення осіб з відповідними позовами до суду.

Так, Закон України «Про військовий обов'язок і військову службу» у статті 26 розрізняє різні випадки можливості звільнення окремо для військовослужбовців строкової служби, призваних військовослужбовців офіцерського складу, призваних військовослужбовців за мобілізацією на особливий період, військовослужбовці, які проходять службу за контрактом та особи, що проходять кадрову військову службу. Проте, нині в період дії особливого періоду в зв'язку із військовим станом, актуальним є випадок саме підстав звільнення військовослужбовців призваних на службу за мобілізацією.

Зокрема, наведений Закон до таких обставин сімейного характеру відносить такі факти: виховання дитини з інвалідністю віком до 18 років; необхідність здійснення постійного догляду за хворою дружиною (чоловіком), дитиною, а також батьками своїми чи дружини (чоловіка), що підтверджується відповідним медичним висновком медико-соціальної експертної комісії або лікарсько-консультативної комісії закладу охорони здоров'я; наявність дружини (чоловіка) серед осіб з інвалідністю та/або одного із своїх батьків чи батьків дружини (чоловіка) із числа осіб з інвалідністю I чи II групи; необхідність здійснення опіки над особою з інвалідністю, визнаною судом недієздатною; необхідність здійснення постійного догляду за особою з інвалідністю I групи; самостійне виховання військовослужбовцем дитини (дітей) віком до 18 років; перебування на утриманні військовослужбовця трьох і більше дітей віком до 18 років тощо.

Але, слід зауважити, що в реаліях сьогодення відсутня єдина судова практика стосовно визначення алгоритму дій позивача в частині необхідності надання доказів підтвердження вищезазначених обставин районним (міським) територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки з метою обліку персональних та службових даних призовників і військовозобов'язаних.

Наприклад, вирішуючи адміністративну справу №560/8708/22 Хмельницький окружний адміністративний суд дійшов висновку, що ненадання позивачем інформації відповідному органу, що на його утриманні перебуває троє і більше неповнолітніх дітей свідчать про згоду позивача бути прийнятим на військову службу у зв'язку з чим у задоволенні позову відмовлено.

При цьому, в той самий час Сьомий апеляційний адміністративний суд у справі № 560/8238/22, залишивши Рішення Хмельницького окружного адміністративного суду від 19 грудня 2022 року без змін зазначив, що норма, яка визначає підстави для звільнення від проходження військової служби є імперативною, вичерпною та не передбачає додаткових умов чи альтернатив, окрім вказаних в нормі закону. У зв'язку з чим колегія поставила під сумнів доводи відповідача, що ні Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ні жодний інший закон не позбавляє права військовозобов`язаного, який має підстави для відстрочки, бути призваним під час мобілізації, так само, як законодавство не забороняє і територіальним центрам комплектування та соціальної підтримки здійснювати призов військовозобов`язаних, які хоча і мають право на відстрочку, все ж таки виявили бажання бути призваними до лав Збройних Сил України.

Як висновок, слід зазначити те, що захист в судовому порядку порушеного права особи, як під час призову на військову службу, так і під час її проходження є цілком можливим та може бути досить ефективним за умови фіксації своїх дій та дій відповідальних осіб, наявності документів, що підтверджують певні факти.

Важливо також зазначити, що підстави для відстрочки від призову та звільнення зі служби необхідно розцінювати як право особи. Тому, реалізація такого права, що пов'язане з сімейними обставинами та іншими поважними причинами необхідно тісно пов'язувати зі змістом ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та практики застосування змісту цієї статті у рішеннях ЄСПЛ. Визначаючи таке право національний закон має надавати особі ефективні засоби реалізації захисту такого права й правозастосування в національній практиці щодо підстав для можливості реалізації особою такого права має відбуватись з огляду на принцип верховенства права, а тлумачення закону виключно з точки зору пріоритету такого права над законом з огляду на відсутність інших норм, які б вказували на обмежень права, які можливі згідно положень Конвенції виключно у випадку «необхідності в демократичному суспільстві» та досягнення «легітимної мети».

Задати питання
Ми допоможемо вирішити ваші проблеми
Усі новини