Огляд практики Верховного суду у кримінальних провадженнях.

Огляд практики Верховного суду у кримінальних провадженнях.

Пропонуємо Вашій увазі добірку судової практики Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду (актуальна практика).

  • Ухвали суду першої інстанції про продовження застосування примусових заходів медичного характеру після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції за результатами такого перегляду оскарженню в касаційному порядку не підлягають (Постанова Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 18 травня 2020 року справа №128/2811/17 https://reyestr.court.gov.ua/Review/89396955).

Ухвалою Вінницького міського суду Вінницької області від 28 січня 2014 року до ОСОБА_1 , у зв'язку  з вчиненням останнім у стані неосудності суспільно небезпечних діянь, передбачених ч. 2 ст. 156, ч. 2 ст. 152 Кримінального кодексу України (далі - КК), застосовано примусові заходи медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного закладу з посиленим наглядом.

Ухвалою Вінницького районного суду Вінницької області від 05 лютого 2018 року задоволено заяву заступника головного лікаря Вінницької обласної психіатричної лікарні № 2 (далі - ВОПЛ № 2) ОСОБА_2 , продовжено ОСОБА_1 застосований примусовий захід медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного закладу із посиленим наглядом, змішаним, але не більш ніж на 6 місяців.

Ухвалою Апеляційного суду Вінницької області від 20 квітня 2018 року ухвалу суду першої інстанції про продовження застосування примусових заходів медичного характеру щодо ОСОБА_1 залишено без зміни, а апеляційну скаргу його захисника - адвоката Когутницького В. М. - без задоволення.

Вимоги касаційної скарги і узагальнені доводи особи, яка її подала.

У касаційній скарзі захисник в інтересах ОСОБА_1 , посилаючись на істотне порушення вимог кримінального процесуального закону та неправильне застосування закону України про кримінальну відповідальність, просив скасувати ухвали судів першої та апеляційної інстанцій щодо ОСОБА_1 і призначити новий розгляд у суді першої інстанції. Вважає оскаржені судові рішення незаконними, необґрунтованими та невмотивованими. Зазначає, що в судовому засіданні не знайшла свого підтвердження суспільна небезпечність ОСОБА_1 , судом першої інстанції в ухвалі не вказано юридичний та медичний критерії застосування примусових заходів медичного характеру, а також безпідставно відмовлено стороні захисту в проведенні судової психолого-психіатричної експертизи, чим допущено необ`єктивність та упередженість. Указує на порушення апеляційним судом положень ст. 419 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК), оскільки в ухвалі не наведено мотивів залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Ухвалою колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 січня 2020 року матеріали провадження за вказаною касаційною скаргою на підставі ч. 2 ст. 434-1 КПК було передано на розгляд об`єднаної палати Верховного Суду.

Таке рішення колегія суддів прийняла у зв`язку із тим, що вважала за необхідне відступити від висновків про застосування норм кримінального процесуального закону у подібних правовідносинах, викладених у постанові колегії суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 25 липня 2018 року (справа № 204/6668/17) та постанові колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 04 квітня 2019 року (справа № 592/13856/18).

У зазначених постановах колегії суддів дійшли висновку про те, що судові рішення про продовження застосування примусових заходів медичного характеру підлягають оскарженню в касаційному порядку.

Проте колегія суддів Першої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду з таким висновком не погодилась, мотивуючи тим, що оскарження в касаційному порядку судових рішень про продовження застосування примусових заходів медичного характеру кримінальним процесуальним законом не передбачено, такі рішення постановлено на стадії виконання ухвали суду про застосування заходів медичного характеру і вони приймаються не рідше одного разу на шість місяців, а тому не можуть бути оскаржені в касаційному порядку.

Мотиви Верховного Суду.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права (ч. 1 ст. 8 Конституції України).

Однією з основних засад судочинства є забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на  касаційне оскарження судового рішення (п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України).

Статтею 14 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» № 1402-VIII від 02 червня 2016 року в редакції Закону № 2147-VIII від 03 жовтня 2017 року передбачено, що учасники справи, яка є предметом судового розгляду, та інші особи мають право на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Таким чином, право на доступ до Верховного Суду не є абсолютним і підлягає дозволеним обмеженням, зокрема щодо кола судових рішень, які можуть бути переглянуті у касаційному порядку. Такі обмеження не шкодять самій суті права доступу до суду, переслідують легітимну мету - ефективний розгляд касаційним судом лише справ відповідного рівня значущості, а також обґрунтовані пропорційністю між застосованими засобами та поставленою метою.                            

Зазначений підхід до порядку оскарження судових рішень відповідає практиці Європейського суду з прав людини (рішення від 20 липня 2006 року в справі «Сокуренко і Стригун проти України», рішення від 05 квітня  2018 року в справі «Зубац проти Хорватії»,рішення від 12 липня 2001 року в справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адамс II проти Німеччини», рішення від 10 травня 2001 року в справі «T.P. and K.M. проти Сполученого Королівства») та узгоджується з висновком про застосування норми права, який міститься в постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року (справа № 738/1482/16-к).

Згідно з ч. 1 ст. 516 КПК ухвала суду про застосування чи відмову в застосуванні примусових заходів медичного характеру, продовження, зміну, припинення застосування примусових заходів медичного характеру або відмова у цьому може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Відповідно до ч. 1 ст. 424 КПК у касаційному порядку можуть бути оскаржені вироки та ухвали про застосування або відмову у застосуванні примусових заходів медичного чи виховного характеру суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції, постановлені щодо зазначених судових рішень суду першої інстанції.

У зазначеному переліку відсутні ухвали суду першої інстанції про продовження застосування примусових заходів медичного характеру після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції за результатами такого перегляду, тобто кримінальним процесуальним законом не передбачено можливість оскарження таких судових рішень у касаційному порядку.

Крім того, основна ознака, за якою встановлюється підстава для касаційного оскарження ухвал суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвал суду апеляційної інстанції, визначена ч. 2 ст. 424 КПК, зокрема, якщо вони перешкоджають подальшому кримінальному провадженню, крім випадків, передбачених цим Кодексом.

Частиною 2 ст. 95 КК передбачено право осіб, до яких застосовуються примусові заходи медичного характеру, звертатися до суду із заявою про зміну або припинення застосування примусових заходів медичного характеру не частіше одного разу на 6 місяців та незалежно від того, чи розглядалося судом це питання в зазначений період.

Із матеріалів провадження вбачається, що рішення суду про продовження ОСОБА_1 застосування примусових заходів медичного характеру прийнято в порядку глави 39 КК і переглянуто в апеляційному порядку. Через адвоката реалізовано право на перевірку законності прийнятого рішення судом вищої інстанції відповідно до вимог ст. 516 КПК та передбачене законом право на доступ до суду. Зазначені рішення судів першої та апеляційної інстанції не перешкоджають подальшому кримінальному провадженню щодо застосування примусових заходів медичного характеру.      

За таких обставин оспорювані захисником судові рішення про продовження застосування примусових заходів медичного характеру не можуть бути предметом перевірки в порядку касаційного провадження.

Виконуючи приписи ст. 442 КПК, об`єднана палата робить висновок про те, як саме повинна застосовуватись норма права, із застосуванням якої не погодилася колегія суддів, що передала справу на розгляд об`єднаної палати.    

Висновок: виходячи з вимог п. 8 ч. 3 ст. 129 Конституції України, частин 1, 2 ст. 424  КПК, ухвали суду першої інстанції про продовження застосування примусових заходів медичного характеру після їх перегляду в апеляційному порядку, а також ухвали суду апеляційної інстанції за результатами такого перегляду оскарженню в касаційному порядку не підлягають.

 

  • Саме собою встановлення в Законі України «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» механізму повернення органу соціального захисту надміру виплачених коштів не виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності за шахрайство (ст. 190 цього Кодексу) за умови, якщо в діянні особи є всі елементи складу вказаного кримінального правопорушення і під час звернення за державною соціальною допомогою не було жодних правових підстав для призначення цій особі такої допомоги (постанова Об`єднаної палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 16 листопада 2020 року, № 159/3357/18, https://reyestr.court.gov.ua/Review/93014931).

 

За вироком Ковельського міськрайонного суду Волинської області від  24  вересня 2018 року ОСОБА_1 було засуджено до покарання у виді обмеження волі: за ч. 1 ст. 190 КК - на строк 1 рік, за ч. 2 ст. 190 КК - на строк 1 рік 6 місяців, за ч. 1 ст. 358 КК - на строк 1 рік, за ч. 3 ст. 358 КК - на строк 2 роки, за ч. 4 ст. 358 КК - на строк 1 рік, а на підставі ч. 1 ст. 70 цього Кодексу за сукупністю злочинів їй визначено остаточне покарання у виді обмеження волі на строк 2 роки.

На підставі п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» ОСОБА_1 звільнено від відбування призначеного покарання.

Суд визнав ОСОБА_1 винуватою в тому, що вона за викладених у вироку обставин заволоділа чужим майном шляхом обману, підробила документи й використала їх, а також вчинила такі діяння повторно.

Як установив місцевий суд, 22 вересня 2014 року в приміщенні Управління праці та соціального захисту населення виконавчого комітету Ковельської міської ради Волинської області (далі - Управління) на вул. Незалежності, 148 у м. Ковелі  під час оформлення державної допомоги малозабезпеченим сім`ям (далі - соціальна допомога) у поданій заяві про призначення всіх видів соціальної допомоги, компенсацій, субсидій та пільг (далі - заява) й у декларації про доходи та майновий стан осіб, які звернулися за призначенням допомоги (далі - декларація) ОСОБА_1 умисно не вказала відомостей про наявність у неї другої квартири. У такий спосіб засуджена незаконно отримала державну соціальну допомогу за період з 1 вересня 2014 року по 28 лютого 2015 року, завдавши державі в особі Управління матеріальної шкоди на загальну суму 2889,37 грн.

Надалі під час оформлення державної допомоги ОСОБА_1 також не зазначала у згаданих документах відомостей про наявність у неї другої квартири й незаконно отримувала соціальну допомогу, завдавши державі матеріальної шкоди, у розмірі на загальну суму 8462,22 грн.

Крім того, 22 вересня 2014 року в приміщенні Управління засуджена внесла неправдиві відомості до декларації, яка слугувала підставою для призначення соціальної допомоги, і з метою отримання такої допомоги використала підроблений документ, подавши його до вказаної установи разом із заявою, що також містила завідомо неправдиві дані про відсутність у ОСОБА_1 другої квартири.

У період з 5 березня 2015 року по 13 березня 2017 року ОСОБА_1 неодноразово вчиняла аналогічні дії, які полягали у підробці декларації та її використанні для отримання соціальної допомоги.

За апеляційною скаргою прокурора Волинський апеляційний суд 20 березня 2019 року скасував згаданий вирок у частині заходу примусу й ухвалив новий, яким призначив ОСОБА_1 покарання у виді штрафу: за ч. 1 ст. 190 КК - у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн, та за ч. 4 ст. 358 КК - у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850 грн; а також у виді позбавлення волі: за ч. 2 ст. 190 КК - на строк 2 роки та за ч. 1 ст. 358 КК - на строк 1 рік, а на підставі ч. 1 ст. 70 КК за сукупністю злочинів визначив засудженій остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 2 роки.

На підставі п. «в» ст. 1 Закону України «Про амністію у 2016 році» ОСОБА_1 було звільнено від відбування призначеного покарання.

Ухвалою від 28 січня 2020 року колегія суддів Другої судової палати Суду, керуючись ч. 2 ст. 4341 КПК передала кримінальне провадження щодо ОСОБА_1 на розгляд об`єднаної палати.

Таке рішення колегія суддів прийняла, вважаючи за необхідне відступити від викладених у постановах Суду від 17 вересня та 31 жовтня 2019 року (справи № 236/2520/17, 711/5284/18; провадження № 51-473км19, 51-1508км19) висновків щодо застосування ст. 190 КК у подібних правовідносинах.

Зокрема, у згаданих постановах Першої та Другої судових палат Суду зазначено наступні позиції:

- відображення особою недостовірних відомостей у документах, на підставі яких установлюється право на отримання соціальної допомоги та її розмір, має прямий причинний зв`язок з отриманою неправомірною вигодою, а тому факт наявності механізму щодо повернення надміру виплачених коштів у цивільно-правовому порядку не свідчить про неможливість застосування до цієї особи належної правової процедури у виді кримінального переслідування та подальшого притягнення до відповідальності згідно з вимогами кримінального закону;

- повідомлення особою завідомо недостовірних відомостей про доходи та майновий стан при встановленні за нею права на отримання державної соціальної допомоги свідчить про наявність у діях такої особи умислу на заволодіння державними коштами шляхом обману, а отже, і складу злочину, передбаченого ст. 190 КК.

Передаючи кримінальне провадження на розгляд об`єднаної палати, в ухвалі від 28 січня 2020 року колегія суддів дійшла протилежного висновку, а саме, що за приховання особою або умисне подання недостовірних даних про доходи та майновий стан, що вплинуло на встановлення права на призначення соціальної допомоги, внаслідок чого було надміру виплачено кошти, настає цивільно-правова, а не кримінальна відповідальність.

Мотиви Верховного Суду.

Для уніфікації судової практики й вирішення у межах провадження, переданого на розгляд об`єднаної палати, питання щодо правозастосування ст. 190 КК належить з`ясувати, чи є у розумінні цього Кодексу склад кримінального правопорушення (шахрайства) у діянні особи, котра отримала соціальну допомогу внаслідок подання недостовірних відомостей про доходи та майновий стан, фактично маючи право на таку допомогу на іншій, ніж зазначена в її зверненнях, підставі. У контексті вказаного питання також є ключовим визначення виду правовідносин (цивільних чи кримінально-правових), пов`язаних із способом отримання допомоги. 

Факт установлення законодавцем механізму повернення органу соціального захисту надміру виплачених коштів не виключає притягнення особи за вказані  умисні дії саме до кримінальної відповідальності, адже згадана процедура має техніко-правовий характер, містить порядок вчинення відповідних цивільно-правових дій і є однією з гарантій мінімізації необґрунтованих звернень за соціальною допомогою. Існуючий у Законі № 1768-ІІІ механізм не стосується ознак  складу злочину, передбаченого ст. 190 КК (караність якого визначається тільки цим Кодексом), а тому не може ставити під сумнів правомірності притягнення до кримінальної відповідальності за шахрайство, за умови доведеності всіх елементів кримінального правопорушення й винуватості особи.

Крім того, установлення законодавцем окремого правового механізму повернення безпідставно виплачених коштів не виключає необхідності та можливості правової оцінки дій, унаслідок яких відбулося заволодіння коштами. Такий механізм не покладає на правопорушника жодних додаткових негативних наслідків, а спрямований на повернення безпідставно набутого майна. Саме з огляду на компенсаційний характер цього механізму він стосується повернення тільки безпідставно набутого майна, тобто лише надміру виплачених коштів.

Щодо відповідних кримінально-правових норм (зокрема, про відповідальність за шахрайство, підроблення документів тощо) та норм у Законі № 1768-ІІІ і Порядку, то між ними конкуренції не виникає, адже вони регламентують різну поведінку, стосуються різних суб`єктів. Зазначене також свідчить про те, що наявність згаданої процедури повернення коштів не виключає кримінальної відповідальності за шахрайство в ході протиправного заволодіння чужим майном у випадку, якщо його було набуто за відсутності жодної юридичної підстави.

Таким чином, правильність правової оцінки поведінки особи, котра отримує матеріальну допомогу, не маючи за законом для цього права, безпосередньо залежить від належного з`ясування наявності елементів складу злочину шахрайства.

Як визначено у ст. 190 КК, шахрайством є заволодіння чужим майном або придбання права на майно шляхом обману чи зловживання довірою. Обман як злочинний спосіб може полягати у повідомленні потерпілому неправдивих відомостей (активний обман) та/або приховуванні певних обставин, якщо в особи є обов`язок повідомити про них (пасивний обман). Обман при шахрайстві застосовується винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість у вигідності чи обов`язковості передачі їй майна або права на нього. Тому умовою визнання обману ознакою об`єктивної сторони шахрайства є використання його для заволодіння майном чи придбання права на майно. З суб`єктивної ж сторони шахрайство характеризується прямим умислом і корисливим мотивом.

Відсутність хоча б одного зі складових елементів шахрайства, у тому числі об`єктивної чи суб`єктивної сторони, означає, що дії особи, поведінка якої оцінюється, можуть перебувати в іншій, ніж кримінальна, юридичній площині й свідчити про наявність цивільного спору.

Неповідомлення (незазначення) відомостей про наявність нерухомого майна як спосіб отримання соціальних виплат (допомоги) є одним із різновидів обману, що характеризується документальною (письмовою) формою та проявляється через пасивну поведінку особи, котра не повідомляє обов`язкової за законом інформації.

Як установлено судом першої інстанції, ОСОБА_1 у період з 22 вересня 2014 року по 13 березня 2017 року неодноразово зверталася до органів соціального захисту за оформленням соціальної допомоги малозабезпеченим сім`ям. При цьому в поданих деклараціях та заявах, на підставі яких було прийнято рішення про призначення вказаного виду допомоги, засуджена кожного разу не зазначала відомостей про перебування у її власності другої квартири, наявність якої, за висновками місцевого суду, унеможливлювала призначення соціальної допомоги за зверненнями ОСОБА_1 . Тому вказані діяння останньої суд визнав кримінально караними і кваліфікував за ч. 1 ст. 190, ч. 2 ст. 190 КК.

Водночас під час здійснення судового та апеляційного провадження не було враховано особливостей Закону № 1768-ІІІ і всупереч пунктам 1, 2 ст. 7 КПК не з`ясовано чи мала ОСОБА_1 право на соціальну допомогу на іншій,  ніж зазначеній у її заяві, підставі, хоча від цього, зважаючи на існуючий компенсаційний механізм, залежить правильність застосування закону України про кримінальну відповідальність.

Між тим, як видно з отриманих на стадії касаційного провадження документів,  доводи в касаційній скарзі про наявність у ОСОБА_1 під час звернення до органів соціального захисту права на призначення державної допомоги на іншій підставі,  передбаченій ч. 2 ст. 7 Закону № 1768-ІІІ, є слушними. Указаний факт було встановлено у цивільній справі (№ 159/2606/19) Волинським апеляційним судом, який постановою від 9 грудня 2019 року відмовив у задоволенні вимог про стягнення з ОСОБА_1 надміру виплачених коштів (22 923,91 грн) на користь держави в особі Управління.  

У своєму рішенні вказаний суд зазначив, що єдиним доходом родини є соціальні виплати, ОСОБА_1 позбавлена можливості працювати, вона - одинока матір,  сама виховує сина з вадами здоров`я, котрий перебуває на диспансерному обліку, потребує постійного лікування та домашнього догляду, а невідображена у деклараціях квартира є житлом довгострокової новобудови, не використовується за цільовим призначенням або ж для здачі в оренду.

Отже, зважаючи на факт наявності у ОСОБА_1 підстави для призначення соціальної допомоги, який не спростовано стороною обвинувачення, убачається, що під час звернення до органу соціального захисту населення засудженою не було додержано лише порядку оформлення документів (елемент складу цивільно-правого делікту). Проте саме собою наведене порушення не може розцінюватися як шахрайство.

У контексті викладеного, ураховуючи, що у діяннях ОСОБА_1 не міститься всіх елементів (ознак) складу злочину шахрайства, її засудження за ч. 1 ст. 190, ч.  2 ст. 190 КК є необґрунтованим.  

За матеріалами кримінального провадження, обвинувачення ОСОБА_1 за ч. 1 ст. 358, ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 358 КК безпосередньо пов`язано з обвинуваченням у шахрайстві й вирішальною мірою базується на тій тезі, що незазначення в деклараціях достовірних відомостей про майновий стан спричинило негативні наслідки у вигляді безпідставного нарахування особі соціальної допомоги. Однак такий висновок органів досудового розслідування, з яким погодилися суди нижчих інстанцій, є помилковим, оскільки суперечить установленому факту про наявність у засудженої права на отримання допомоги з боку держави з інших підстав.

З огляду на це, виходячи з приписів ст. 17 КПК, змісту примітки до ст. 358 КК щодо обов`язковості наслідків правового характеру як елементу складу цього злочину, засудження ОСОБА_1 за підроблення документів, їх використання та вчинення таких діянь повторно також є необґрунтованим.

Таким чином, у цій справі закон України про кримінальну відповідальність було застосовано неправильно. Тому оскаржений вирок й у порядку ч. 2 ст. 433 КПК вирок суду першої інстанції підлягають скасуванню на підставі п. 2 ч. 1 ст. 438 вказаного Кодексу, а кримінальне провадження стосовно ОСОБА_1 - закриттю відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК у зв`язку зі встановленням відсутності в діяннях складу злочинів, передбачених ч. 1 ст. 190, ч. 2 ст. 190, ч. 1 ст. 358, ч. 3 ст. 358, ч. 4 ст. 358 КК.

Висновок: З огляду на положення ч. 1 ст. 61 Конституції України, ч. 1 ст. 2, частин 1, 3 ст. 3 КК, саме собою встановлення в Законі № 1768-ІІІ механізму повернення органу соціального захисту надміру виплачених коштів не виключає притягнення особи до кримінальної відповідальності за шахрайство (ст. 190 цього Кодексу) за умови, якщо в діянні особи є всі елементи складу вказаного кримінального правопорушення і під час звернення за державною соціальною допомогою не було жодних правових підстав для її призначення  цій особі.

 

  • Якщо особа захищалася від протиправного посягання декількох осіб, які застосовували до неї насильство, та перебувала при цьому у стані сильного душевного хвилювання, що виник у результаті протиправних дій цих осіб, то спричинення смерті одному з них і легких тілесних ушкоджень іншому вважається вчиненим у стані необхідної оборони (постанова Верховного Суду колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду від 11 листопада 2020 року, справа № 658/278/15-к, https://reyestr.court.gov.ua/Review/92870362). 

За вироком Цюрупинського районного суду Херсонської області від 14 січня 2020 року дії ОСОБА_1 були перекваліфіковані з ч. 1 ст. 115 КК на ст. 116 КК, та з ч. 2 ст. 15 п. 1 ч. 2 ст. 115 КК - на ч. 2 ст. 125 КК і його було засуджено до покарання за: ч. 1 ст. 263 КК - у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців; ст. 116 КК - у виді позбавлення волі на строк 5 років; ч. 2 ст. 125 КК - у виді арешту на строк 6 місяців. На підставі ст. 70 КК за сукупністю злочинів шляхом часткового складання покарань із застосуванням ст. 72 КК    ОСОБА_1 призначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк 7 років. Відповідно до ч. 5 ст. 72 КК (у редакції Закону від 26 листопада 2015 року № 838-VIII «Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо удосконалення порядку зарахування судом терміну попереднього ув`язнення у строк покарання») зараховано у строк покарання ОСОБА_1 строк попереднього ув`язнення з 29 вересня 2014 року по 20 вересня 2018 року з розрахунку один день попереднього ув`язнення за два дні позбавлення волі.

ОСОБА_1 звільнено від відбування покарання у зв`язку з його повним відбуттям.

Вирішено питання щодо цивільних позовів, речових доказів і процесуальних витрат у кримінальному провадженні.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим у тому, що він за обставин, які детально наведені у вироку, приблизно восени 2013 року біля школи № 4 у м. Каховці Херсонської області, знайшов револьвер, виготовлений шляхом переробки саморобним способом із револьвера «EKOL Viper 2,5» №   НОМЕР_1 , калібру 4 мм і патрони, виготовлені саморобним способом за типом кульових патронів, які привласнив, тим самим без передбаченого законом дозволу придбав вогнепальну зброю та боєприпаси, які переніс до місця свого проживання ( АДРЕСА_2 ) та зберігав їх до 24 вересня 2014 року, коли приблизно о 11:40 з цієї вогнепальної зброї здійснив постріли у ОСОБА_2 та ОСОБА_3 . Після цього, ОСОБА_1 переніс вказану зброю і боєприпаси до парку (вул. Довженка у м. Нова Каховка Херсонської області), де вони знаходилися у схованці до 29 вересня 2014 року поки їх не було виявлено і вилучено під час слідчого експерименту.

Крім того, 24 вересня 2014 року приблизно о 11:40  ОСОБА_1 , перебуваючи біля другого під`їзду будинку АДРЕСА_2 , під час конфлікту з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які перебували у стані алкогольного сп`яніння і завдавали йому ударів ногами і кулаками по голові й тулубу, будучи у стані сильного душевного хвилювання, який виник через протизаконне насильство з боку потерпілих, вихопив із сумки револьвер та, стоячи на колінах, будучи притиснутим до землі, з накинутою на голову курткою, з мотиву припинення протиправних дій потерпілих здійснив  підряд два постріли у бік  ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , з яких -  один постріл у голову ОСОБА_2 , заподіявши останньому тілесні ушкодження, від яких настала його смерть, а другий - у тулуб ОСОБА_3 , заподіявши останньому легкі тілесні ушкодження, що призвели до короткочасного розладу здоров`я.

За результатом апеляційного розгляду Херсонський апеляційний суд встановив, що висновок місцевого суду у вироку від 14 січня 2020 року в частині кваліфікації дій ОСОБА_1 за ст. 116 КК та ч. 2 ст. 125 КК є помилковим та ухвалою від 05 травня 2020 року скасував цей вирок в частині засудження останнього за ст. 116 КК та ч. 2 ст. 125 КК, а провадження за обвинуваченням ОСОБА_1 за ч. 2 ст. 15 п. 1 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 115 КК закрив на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 Кримінального процесуального кодексу України (далі - КПК).

Виключив із резолютивної частини вироку посилання суду на ч. 1 ст. 70 КК і постановив вважати ОСОБА_1 засудженим за ч. 1 ст. 263 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 3 роки 6 місяців. Цивільні позови ОСОБА_4 та ОСОБА_3 залишив без розгляду.

У решті вирок місцевого суду залишив без змін.

Позиція Верховного Суду колегії суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду: залишено без зміни ухвалу апеляційного суду.

Переглядаючи кримінальне провадження в апеляційному порядку, цей суд дійшов висновку про безпідставність доводів прокурора щодо наявності прямого умислу в ОСОБА_1 на позбавлення життя потерпілих ОСОБА_2 і ОСОБА_3 та необхідності кваліфікації його дій за ч. 1 ст. 115, ч. 2 ст. 15, п. 1 ч. 2 ст. 115 КК.

Водночас суд апеляційної інстанції встановив, що місцевим судом повно та всебічно досліджено докази, встановлено фактичні обставини справи, однак надано неправильну юридичну оцінку діям ОСОБА_1 .

ККС погодився з доводами апеляційного суду, який зазначив, що відповідно до установлених місцевим судом фактичних обставин ОСОБА_1 під час раптового конфлікту, який виник через протизаконне насильство з боку ОСОБА_2 і ОСОБА_3 , які перебували у стані алкогольного сп`яніння і завдали йому численних ударів кулаками та ногами в різні частини тулуба і голову, керуючись мотивом припинення протиправних дій потерпілих, вихопив револьвер, заряджений дев`ятьма патронами, при цьому він перебував у положенні на колінах та, будучи притиснутим до землі, з накинутою на голову курткою, зробив підряд два постріли в бік ОСОБА_7 і ОСОБА_3 .

Врахувавши поведінку нападників, яких було двоє, спрямованість умислу, інтенсивність і характер дій, що давали ОСОБА_1 , який захищався, підстави сприймати загрозу реальною, апеляційний суд дійшов висновку про наявність у діянні засудженого необхідної оборони, межі якої не були перевищені, а тому, керуючись положеннями ст. 404 КПК, скасував вирок місцевого суду в частині засудження ОСОБА_1 за ст. 116 КК та ч. 2 ст. 125 КК і закрив провадження за обвинуваченням останнього за ч. 2 ст. 15 п. 1 ч. 2 ст. 115, ч. 1 ст. 115 КК на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК.

З такими висновками апеляційного суду погодився і Верховний Суд.

 

 

 

 

Задати питання
Ми допоможемо вирішити ваші проблеми
Всі новини