Міжнародні стандарти справедливого правосуддя та їх імплементація в українське законодавство

Є дійсним факт, що права і свободи людини і громадянина, згідно статті 55 Конституції України, захищаються судом, так, як згідно ст. 127 Конституції України, ст. 5 Закону України «Про судоустрій і статус судів» (далі – Закон) правосуддя в Україні здійснюється виключно судами відповідно до визначених законом процедур судочинства.

У статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яку ратифіковано Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР і яка для України набрала чинності 11 вересня 1997 року (далі - Конвенція), закріплено принцип доступу до правосуддя.

Під доступом до правосуддя згідно зі стандартами ЄСПЛ розуміється здатність особи безперешкодно отримати судовий захист як доступ до незалежного і безстороннього вирішення спорів за встановленою процедурою на засадах верховенства права.

Адже, статтею 6 Закону визначено, що суди здійснюють правосуддя на основі Конституції і законів України та на засадах верховенства права.

Разом з тим, за своєю суттю в цілому правосуддя в Україні, як таке, що відбулося та фактично було «реальним», а не  «формальним», визнається таким, відповідно до абз. 10 п. 9 Рішення Конституційного суду України від 30 січня 2003 року у справі № 1-12/2003, лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах.

В Рішенні Конституційного суду України від 02 листопада 2004 року в справа N 1-33/2004 вказано, що справедливість - одна з основних засад права, є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права.

Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.

У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом, відповідності злочину і покарання, цілях законодавця і засобах, що обираються для їх досягнення.

Тобто, справедливе застосування норм права означає, що її застосування перебуватиме у справедливому балансі з обставинами самої справи.

Інакше кажучи, перемагає верховенство права, адже в Україні визнається і діє принцип верховенства права (ст. 8 Конституції).

У той час, як, зміст поняття верховенство права Конституційний суд України розкриває у рішенні від 02 листопада 2004 року в справа N 1-33/2004, як панування права в суспільстві.

Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо.

Одним з проявів верховенства права, як зауважує Конституційний суд України, є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства.

Всі ці елементи права об'єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України.

Однак, тут же одразу ж слід зауважити, що таке розуміння та сприйняття «справедливості» та «верховенства права» не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, у тому числі обмежувати свободу та рівність особи.

Так, суддя Верховного суду Аркадій Бущенко в окремій думці до постанови колегії суддів Касаційного кримінального суду Верховного Суду від 7 лютого 2019 року у т.ч. зауважив, що в принципі, кримінальне судочинство переважно займається не відрізненням доброго від поганого, а зосереджується на відмінності поганого від кримінально караного. Тому відсутність складу злочину в діянні зовсім не означає його схвалення.

Це завдання законодавця - визначити якомога детальніше, що саме буде вважатися кримінальним злочином і каратися кримінальною санкцією, щоб встановити критерії відокремлення неправди кримінально-караної від неправди, до якого кримінальне право ставиться байдуже.

Принцип nulla poena sine lege навертає суди на обов'язок дуже уважно аналізувати законодавчі критерії злочинності діяння, аби не вийти за межі злочинності і не почати карати інші види неправедної поведінки, які законодавець - з тих чи інших міркувань, навмисно або через недогляд, внаслідок суспільної думки або балансу суспільних інтересів - залишив поза межами кримінальних злочинів.

Завдання кримінального судді, - іноді болісне завдання, - розглядаючи погані вчинки людини, виправдати її, якщо її дії під не підпадають ознаки злочину, - попри своє ставлення до вчиненого нею.

Що також вказує на те, що справедливість з точки права не завжди співпадає з розумінням справедливість в очах громадянина, однак в ключі міжнародних актів, правосуддя буде дійсним саме у разі відповідності поняття справедливість в ключі права.

В свою чергу, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права (рішення від 04 грудня 1995 року у справі «Беллет проти Франції» (Bellet v. France)).

Так, загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (стаття 8).

Саме право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (стаття 2) і в Конвенції про захист прав людини та основних свобод (стаття 13).

На цей час, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 905/2260/17 вказано, що «як захист права розуміють державно-примусову діяльність, спрямовану на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначений як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату. Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягнути суб`єкт захисту, вважаючи, що таким чином буде припинене порушення (чи оспорювання) його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав».

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц вказано, що «належний спосіб або способи захисту обумовлюються змістом порушеного права та характером його порушення. Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16».

Тобто, ключовим постає тезис щодо того, що право підлягає захисту з дотриманням вимог щодо законності. А, у відповідності до усталеної практики Європейського Суду з прав людини вимога щодо законності у розумінні Конвенції вимагає дотримання відповідних положень національного законодавства та відповідності принципові верховенства права, що включає свободу від свавілля (див. рішення у справі "Антріш проти Франції", від 22 вересня 1994 року, Series А N 296-А, п. 42, та "Кушоглу проти Болгарії", заява N 48191/99, пп. 49 - 62, від 10 травня 2007 року).

Іншими словами, має існувати обґрунтоване пропорційне співвідношення між засобами, які застосовуються, та метою, яку прагнуть досягти (див., наприклад, рішення від 21 лютого 1986 року у справі "Джеймс та інші проти Сполученого Королівства", n. 50, Series A N 98).

Надаючи власне оцінку так званим «засобам» та «меті» через призму міжнародних стандартів справедливого правосуддя в ключі їх імплементації в українське законодавство в кримінальному судочинстві, можливо зауважити, що офіційне тлумачення положень частини другої статті 55 Конституції України міститься, зокрема, у рішенні Конституційного Суду України від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011.

У цьому рішенні Конституційний Суд України, серед іншого, відзначив, що «права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України).

Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі положень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії.

Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

У Рішенні від 23.05.2001 № 6-рп/2001 Конституційний Суд України зазначив, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина та відповідно до частини другої статті 64 Конституції України не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (абзац четвертий пункту 3 мотивувальної частини), а недосконалість інституту судового контролю не може бути перепоною для оскарження актів, дій чи бездіяльності посадових осіб органів державної влади (абзац шостий підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).

Стаття 124 Конституції України ключовим при визначенні судової юрисдикції визначає наявність «спору». Таке поняття неодноразово було предметом дослідження й аналізу Європейського суду з прав людини, який, зокрема, дійшов таких висновків.

Термін «спір» (французькою мовою «contestation») необхідно надавати основного, а не формального значення (Le Compte, Van Leuven and De Meyere v. Belgium (Ле Комт, Ван Левен і Де Мейер проти Бельгії), § 45). Важливо також не звертати уваги на форму та мовні засоби, що використовуються, а спиратися на реалії події відповідно до обставин кожної справи (Gorou v. Greece (no. 2) [GC] (Гору проти Греції №2) [ВП], § 29; і Boulois v. Luxembourg (Boulois проти Люксембургу) [ВП], § 92).

«Спір» повинен бути справжнього і серйозного характеру (Sporrong and Lцnnroth v. Sweden (Спорронґ і Льоннрот проти Швеції), § 81). Спір може стосуватися не лише існування права, а також сфери застосування чи порядку, у якому воно має бути використано (Benthem v. The Netherlands (Бентем проти Нідерландів), § 32). Він також може стосуватися фактичних обставин справи.

Однак, який він стандарт правосуддя сьогодні, на чому базується, з чого витікає, чим обумовлюється, та чи дає можливість вирішити той самий єдиний і найбільш важливий для людини спір (кожен випадок звернення до суду в очах заявника є ключовим у момент його виникнення)?

В першу чергу слід зауважити, що слово «стандарт» означає зразок, модель, еталон, який приймають за ви­хідний для порівняння з ним інших по­дібних об'єктів (див. Краткий политический словарь / сост. и общ. ред. Л.А. Оникова и Н.В. Шишлина. - М, 1980. - С. 396).

Поняття «міжна­родні стандарти у сфері правосуддя» В. Владишевська у праці Поняття міжнародних стандартів у сфері правосуддя: особливості термінології та класифікації характеризує, як загальновизнані, універсальні міні­мальні вимоги, які установлені та ви­знані міжнародною спільнотою (прин­ципи, рекомендації, правила, критерії, рішення, висновки) для ефективного функціонування як держави в цілому, так і судової влади зокрема.

Міжнародні правові стандарти у сфері правосуддя доречно поділити на дві групи: базові загальновизнані між­народні стандарти та спеціальні міжна­родні стандарти у сфері правосуддя.

До першої групи слід віднести: Міжнародний пакт про громадянські і політичні права 1950 року, Загальну декларацію прав людини 1948 року, Конвенцію про захист прав людини й основоположних свобод 1950 року.

Другу групу спеціальних галузевих стандартів становлять Основні принципи незалежності судових органів, схваленірезолюціями Генеральної Асамблеї ООН №№ 40/32, 40/146 від 29 листопада та 13 грудня 1985 року, Бангалорські принципи поведінки суддів від 19 трав­ня 2006 року, схвалені Резолюцією Економічної та Соціальної Ради ООН № 2006/23 від 27 липня 2006 року,рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи державам-членам, висновки Кон­сультативної ради європейських судів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи.

Наведені міжнарод­ні стандарти носять для України як обов'язків характер, так і необов'язко­вий (рекомендаційний) характер.

Пер­ша група вищезазначених стандартів являється для України обов'язковими та відповідно до ст. 9 Конституції Укра­їни є частиною національного законо­давства.

Рішення Європейського Суду із прав людини є юридично обов'язковими для України міжнародними документами йнаціональні суди у своїх рішеннях по­силаються на рішення цього суду.

Друга група стандартів носить рекомендаційний характер для нашої держави. У преамбулах таких документів, зазвичай, завжди міститься вказівка на те, що вони рекомендують­ся до застосування на національному рівні, враховуючи традиції кожної дер­жави.

Але значення таких «рекомендацій­них» стандартів не слід недооцінюва­ти, оскільки вони, власне, тлумачать ті стандарти, які закріплені загально­визнаних міжнародних обов'язкових документах, наводячи висновки, здій­снюючи аналіз та наводячи практичні рекомендації.

Так, імплементувалися у нормах Закону України «Про судоустрій і статус суддів» міжнародні стандарти судочинства визначені в таких актах, зокрема, основні принципи щодо незалежності правосуддя, Бангалорські принципи поведінки суддів, Європейська Хартія про статус суддів, Висновок № (2013) 16 Про відносини між суддями та адвокатами, Висновок №17 (2014) Консультативної Ради Європейських суддів про оцінювання роботи суддів, якості правосуддя та повагу до незалежності судової влади, котрі в своїй сукупності визначають правила та критерії правосуддя.

Зокрема, Закон передбачає, що здійснюючи правосуддя, суди є незалежними від будь-якого незаконного впливу.

Втручання у здійснення правосуддя, вплив на суд або суддів у будь-який спосіб, неповага до суду чи суддів, збирання, зберігання, використання і поширення інформації усно, письмово або в інший спосіб з метою дискредитації суду або впливу на безсторонність суду, заклики до невиконання судових рішень забороняються і мають наслідком відповідальність, установлену законом.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи повинні утримуватися від заяв та дій, що можуть підірвати незалежність судової влади.

Для захисту професійних інтересів суддів та вирішення питань внутрішньої діяльності судів відповідно до цього Закону діє суддівське самоврядування.

Судове рішення, яким закінчується розгляд справи в суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов'язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об'єднаннями на всій території України. Обов'язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів визначається законом.

Рекомендації та критерії стандартів правосуддя є відображеними і у Кодексі суддівської етики, затвердженому ХІ черговим з'їздом суддів України від 22.02.2013 положення якого спрямовані на встановлення етичних стандартів, пов'язаних зі статусом судді, зокрема РОЗДІЛ II указаного Кодексу визначає алгоритм поведінки судді під час здійснення правосуддя, та який є тотожним вище указаним норм Закону.

У той же час, найбільш показано та наглядно засади (принципи) діючих «міжнародних стандартів» правосуддя відображені в Главі. 2 Засади кримінального провадження Кримінального процесуального Кодексу України (далі – КПК).

Указане удалося забезпечити завдяки тому, що в ст. 1 КПК передбачено, що порядок кримінального провадження на території України визначається у т.ч. положеннями міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Так, ст. 7 КПК передбачає зміст та форма кримінального провадження повинні відповідати загальним засадам кримінального провадження, до яких, зокрема, відносяться: 1) верховенство права; 2) законність; 3) рівність перед законом і судом; 4) повага до людської гідності; 5) забезпечення права на свободу та особисту недоторканність; 6) недоторканність житла чи іншого володіння особи; 7) таємниця спілкування; 8) невтручання у приватне життя; 9) недоторканність права власності; 10) презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини; 11) свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї; 12) заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення; 13) забезпечення права на захист; 14) доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень;15) змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості; 16) безпосередність дослідження показань, речей і документів; 17) забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; 18) публічність; 19) диспозитивність; 20) гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами; 21) розумність строків; 22) мова, якою здійснюється кримінальне провадження.

Так, ст. 8 Верховенство права указаного передбачає, що кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Стаття 9. Законність КПК зауважує, що закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу. У разі якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. У випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження.

Стаття 10 Кодексу визначає рівність перед законом і судом, стаття 11 повагу до людської гідності, стаття 12 - забезпечення права на свободу та особисту недоторканність, стаття 13 - недоторканність житла чи іншого володіння особи, стаття 14 таємницю спілкування, стаття 15 - невтручання у приватне життя, стаття 16- недоторканність права власності, стаття 17 - презумпцію невинуватості та забезпечення доведеності вини, стаття 18 - свободу від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї, стаття 19- заборону двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне і те саме правопорушення, стаття 20 - забезпечення права на захист, стаття 21 - доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень, стаття 22 - змагальність сторін та свобода в поданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, стаття 23 - безпосередність дослідження показань, речей і документів, стаття 24 - забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності, стаття 25 – публічність, стаття 26 – диспозитивність, стаття 27 - гласність і відкритість судового провадження, стаття 28 - розумні строки.

Зокрема, на базі відповідних міжнародних принців, котрі віднайшли своє відображення в указаних нормах КПК, Верховний Суд України сформував правовий висновок викладений у постанові від 3 березня 2016 року (справа № 5-347кс15), котрий визначає, що конституційний принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду гарантує право звернення до суду зі скаргою в апеляційному чи касаційному порядку, яке має бути реалізовано, за винятком встановленої законом заборони на таке оскарження; і при цьому відсутність «інших осіб» у вичерпному переліку суб`єктів оскарження, передбаченому ст. 394 КПК, за умови, що судове рішення стосується їх прав, свобод та інтересів, не є перешкодою в доступі до правосуддя та звернення до суду вищої інстанції, що передбачено ч. 2 ст. 24 КПК.

Цей підхід був підтриманий і Об`єднаною палатою Касаційного кримінального суду Верховного Суду у № 639/2837/19 (постанова від 18.05.2020 року).

Тобто, завдяки саме указаним стандартам, що віднайшли своє відображення у ст. 7 КПК було забезпечено право іншої особи на оскарження вироку на підставі угоди за умови та,я к наслідок отримання ефективного захисту в розумні строки.

В постанові від 23 травня 2018 року в справі № 243/6674/17-к Велика Палата Верховного Суду зауважила, що зважаючи на важливість для суб'єктів, щодо діяльності яких слідчі судді надають дозволи на проведення позапланових перевірок, прав, установлених статтею 8 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, та враховуючи відсутність надійних процесуальних механізмів захисту прав під час підготовчого провадження, Велика Палата вважає практичним та ефективним право на апеляційний перегляд таких ухвал у стадії досудового розслідування.

Оскільки слідчий суддя Слов'янського міськрайонного суду Донецької області прийняв рішення про надання дозволу на проведення комплексної позапланової перевірки, яке не передбачене КПК, то суду апеляційної інстанції під час вирішення питання про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою на це рішення слід було керуватися приписами частини шостої статті 9 КПК щодо застосування загальних засад кримінального провадження, визначених частиною першою статті 7 КПК. Однією з таких засад є забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності (пункт 17 частини першої статті 7 КПК). Зміст цієї засади розкрито у статті 24 КПК, згідно з частиною першою якої кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку, передбаченому КПК.

Тобто і в цій ситуації удалося отримати ефективний захист прав саме у ключі міжнародних стандартів щодо принципів правосуддя, котрі віднайшли своє відображення у нормах КПК.

Наведене в своїй сукупності дозволяє зробити висновок, що завдяки міжнародним стандартам, котрі віднайшли пряме відображення у нормах законодавства України, правосуддя в Україні відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах громадян, адеж базується на міжнародному досвіді, витікає з низки актів,що відобразили у собі найкращий практичний досвід та обумовлюється верховенством права.